МИ ОБИРАЄМО ЧИ НАМ ОБИРАЮТЬ?

Коли мені запропонували написати колонку до Міжнародного жіночого дня, я довго думала, про що найбільше мені б хотілося сказати.

Про історію виникнення, яка на наших теренах оповита заплутаними міфами й суперечностями?

Чи про суто українську історію жіночих емансипаційних рухів, яка налічує вже понад 130 років?…

Чи про культуру насильства, котра присутня в нашому традиційному, патріархальному суспільстві – в якому вважається, що за всі негаразди, які трапляються з жінкою (як то зґвалтування, домашнє насилля, сексуальне рабство, проституція тощо) несе повну відповідальність виключно постраждала?…

Чи про кар’єрну скляну стелю, нерівність в оплаті праці за однакові види діяльності з чоловіками, перелік заборонених для жінки професій або «принизливих» для чоловіка?…

Чи про те, яким важким, непристосованим до реалій, часто принизливим є материнство в Україні – починаючи від охорони здоров’я,  медичного забезпечення, високої дитячої смертності й закінчуючи абсолютно незручними, невлаштованими для матерів публічними місцями?….

Чи про мізогінію, притаманну не лише чоловікам-сексистам (які вважають жінку нижчою, неповносправною істотою), а й самим жінкам, котрі діють в патріархальних моделях для того, щоб досягти успіху, і позиціонують себе «я не баба», таким чином лише підтримуючи бінарний дискурс?…

Чи про довколишню сексуальну об’єктивацію, де жінка виступає виключно в ролі аксесуара та джерела насолоди для чоловіка, і це сочиться на нас з кожного рекламного борда, з кожного «пікантного» жарту?….

Це лише перше, що спадає на думку, коли ми починаємо говорити про становище сучасної українки. Питань, важливих для проговорення, досліджень та вирішення невимовна кількість. Дуже часто їх намагаються перевести в загальні суспільні або етичні площини, однак коли ми говоримо про жінок як певну соціальну групу і будемо занурюватись в проблематику будь-якої галузі глибше, то завжди будемо стикатись з великою кількістю стереотипів, об’єктивації, сексизму і застарілих міфів (а не реальних знань) стосовно останніх. І більшість тих труднощів жінки змушені долати самотужки, або ж змирятися з ними.

В останні, постмайданні роки нашої новітньої історії ми можемо спостерігати підвищений інтерес до «жіночих питань» в соціумі. Як на мене, це пов’язане із тим, що Майдан, охрещений Революцією Гідності, апелював передусім до поваги, справедливості та «прав людини понад усе». І коли ми говоримо про такі речі, мимоволі постає питання:  чи всі ми як громадяни рівні, чи все ж таки дехто рівніший за інших? «Жінки! Якщо бачите безлад – приберіть, революціонерам буде приємно», - подібні заклики були не рідкісні на революційних площах, відводячи жінці за звичкою роль піклувальниці та «натхненниці», позбавленої  бажань та голосу. Тому  нічого дивного в тому, що саме на Майдані ми почули після довгої мовчанки перші жіночі голоси не тільки від академічної спільноти, а й «з народу»  – вимоги стояти на рівних на барикадах, припинити  сприймати жінку виключно як обслуговуючий персонал, поява Жіночої сотні тощо (більше про це в матеріалі дослідниці Тамари Марценюк  «Гендерна соціологія Майдану: роль жінок у протестах»   

Війна принесла в наше життя сильний запит на маскулінність, автоматично відносячи місце захисника і героя виключно чоловікам. Тоді як щоденний жіночий внесок і на передових, і в тилу залишився майже не артикульованим. Першою спробою в Україні системно розповісти  про жінок на війні стало дослідження «Невидимий батальйон», ініційоване Марією Берлінською (керівниця Центру аеророзвідки, магістерка історії, доброволиця «Айдару») та створене групою дослідниць. В ньому  описується, з якими труднощами  стикаються жінки в армії  (від упередженого ставлення й бюрократичної дискримінації до відсутності забезпечення елементарними речами) на прикладі опитаних 47 жінок-бійчинь. Дослідниці автоматично підіймають  інше дражливе питання: чи повинна/має право жінка служити в армії на повноцінних бойових посадах? На жаль, поки що ми бачимо з існуючої полеміки, що велика частина суспільства не підтримує жінку в праві обирати самій і перекладає функцію опіки та право вирішувати на державу  (ознайомитись з повним текстом дослідження можна тут).

Сюди ж ми можемо сміливо додавати й історію Надії Савченко, котра мріяла стати льотчицею, але держава до війни не надавала їй такої можливості, оскільки професія пілота «не рекомендована жінкам». Типовим для нашого суспільства є також надавання їй маскулінних ознак: вислови на кшталт «єдиний чоловік в крані», «у неї сталеві яйця», «Надина мужність» нівелюють той факт, що такі особистісні риси як сила, витривалість, послідовність, гідність, хоробрість та право розпоряджатись власним життям належать і жінці теж. Ще одна прикметність  інформаційного поля довкола Савченко – майже відсутнє мовлення про неї як про військову.

Вперше маятник помітно похитнувся в наш бік у 2015 році, коли держава скасувала «свято окупанта» 23 лютого і заснувала День захисників України. Саме тоді вперше за нашу сучасну історію ми почули і побачили привітання жінок-військовослужбовиць на рівні з чоловіками. Це, як на мене, стало знаковою суспільною подією в культурному плані. Адже були вперше послаблені гендерні ознаки таких свят як 8 березня («жіночий день») та 23 лютого («чоловічий день»). Відповідно, набуття нових смислів Дня захисників змушує мимоволі визнавати первинні смисли Дня жінок.

Отже, на найгостріших темах ми можемо відстежувати чітку тенденцію до покращення гендерного клімату в країні. Бо, незважаючи на засилля стереотипних привітань, масових закупок квітів та впертої мантри від муніципальних чиновників про «свято краси та жіночності», в соціальних мережах, на телебаченні та друкованих ЗМІ, ми бачимо велику кількість дискусій, представлення різних точок зору і пошук нових рішень. 8 березня нарешті став тим днем, коли і згодні, і незгодні, але таки обговорюють становище жінки в суспільстві.  Міністерство освіти приймає програму гендерного аудиту підручників та запроваджує освітні програми на теми рівності (поки що експериментальні, але..). Філологи та лінгвісти всерйоз обговорюють опроявлення жінки в мові, виступають за вживання фемінітивів та говорять про зміну мовної норми, зокрема в діловому мовленні.   В Дніпрі за останній рік пройшла така кількість заходів на тему фемінізму і гендерної рівності, яких не відбувалося взагалі ніколи за всю історію незалежності. Зрештою, те, що я пишу цю колонку, також є ознакою змін.

Наостанок хочу розказати про флешмоб, який стартував у Фейсбуці минулого тижня з легкої руки філософині та мистецтвознавиці  Тамари Злобіної. Вона пропонує поділитися історіями про жінок, що надихнули вас особисто:  діяти, боротись, не здаватись, подорожувати, робити кар’єру тощо і використати хештег #ЖінкаЯкаНадихає.  Головне завдання – навіть якщо ви розказуєте про коханих та близьких людей, - написати про їхні справи й досягнення. Повірте, це для багатьох виявилось надскладною задачею. Мені здається, це хороший соціальний експеримент, що дозволяє подивитись на жінку не як на «берегиню/матір» з певним набором ознак, а вийти за рамки цього сприйняття.

Завершую привітанням з нашим Жіночим днем. Не важливо, як ви його будете святкувати – в колі друзів і родини за столом, з чоловіком  на розвагах, на робочому місці чи на феміністичному марші. Важливо пам’ятати, що ви це робите тому, що обрали самостійно, а не через вимоги та очікування  інших.

Алла Рибіцька, 

активістка громадського формування «Сестринська сотня»